От ми молодці!

 
 

От ми молодці!




 

У мене всередині щось клацнуло, я сіпнувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.
— Надзвичайна подія! — одчайдушне гаркнув Ява.


Интернет реклама УБС

 
Интернет реклама УБС

Интернет реклама УБС  

— Несподівана новина! — одчайдушне гаркнув я.
— Що? Що таке? — сполошилися всі, хто був на сцені. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.
— Непередбачена справа, — гаркнув я. — Приходимо в готель…
— Приходимо з Петром Івановичем у готель, — перебиваючи мене, гаркнув Ява.
В залі мертва тиша.
«От ми молодці! Ну ж ми молодці! Все гаразд!» — промайнуло у мене в голові. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене… І…
— Е! — гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати «Е». Але далі… Ніби враз хтось у вухо мені — ххху! — і все з голови моєї через друге вухо — фіть! — і голова моя стала порожня-порожнісінька, як дірка. І жодного в ній словечка. Не те що там з ролі Добчинського, а взагалі жодного — наче я теля. І не знаю людської мови. Тільки оте «е» в голові й зосталося і лунко перекочується там, об череп стукаючись.
— Е! — гекаю я ще раз. І дивлюсь на Яву. А він дивиться на мене. І я раптом розумію, що він теж… Що й у нього все з голови — фіть! — і нема…
— Е! — гекаю я втретє. І дивимось.
— Е! — гекаю я.
— Е! — гекає Ява.
І знову дивимось… У залі вибухає регіт. Всі думають, що так і треба.
Ондо й баба Триндичка розтягла у посмішці свого беззубого рота, і ніс у неї торкається підборіддя, і обличчя стає сплюснутим і вдвічі меншим, ніж звичайно (скільки-то років вона не сміялася!)
— Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!.. — реве зал.
Кузьма вистромив голову із суфлерської будки і, широко роззявляючи рота, по складах підказує, що мені говорити. Здавалося, глухий зрозумів би його. Вже й городничий Карафолька підказує, і поштмейстер Сашко Гузь. У першик рядах уже теж зрозуміли, і навіть хтось із публіки, почувши Кузьму, й собі почав підказувати.
Я чую окремі слова, але вони розбігаються, як неслухняні вівці, і я, мов отой невдаха-пастух, не можу зібрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навіть: «Як твоє прізвище?» — я, мабуть, не зміг би сказати.
А в задніх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба по п'єсі. І крізь регіт чути чийсь вигук: «От молодці! Ну й молодці!»
Це вже занадто!
Більше витримати я не можу.
Я рвонувся з місця і, збивши по дорозі якусь декорацію, кинувся геть зі сцени…
Я біг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, і вітер свистів у моїх бакенбардах.
І тільки коли я опинився за селом, у верболозі, над річкою, я впав на траву і качався, і стогнав, і землю гриз від ганьби, від сорому, від горя. А коли через кілька хвилин перший приступ відчаю минув, я побачив, що поряд зі мною качається, стогне і землю гризе мій друг Ява — Бобчинський.
Ми не сказали один одному ні словами глянули один одному в вічі і тільки тепер зрозуміли, що ми наробили. Ми не тільки провалилися самі, знеславили себе на все сели. Ми провалили весь «Ревізор» Гоголя. Таку п'єсу провалили! Бо як ви вже знаєте, хоч які неголовні герої Бобчинський і Добчинський, а так побудована ця геніальна п'єса, що без них ні тпру ні ну — нема ходу п'єсі ніякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навіть уявити важко, що там діється… Скандал… Паніка… Бо ж не можуть дізнатися городничий Карафолька та всі інші чиновники, що в готелі живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба прийняти за ревізора. Сказати це повинні були ми, Бобчинськии і Добчинський. Крім нас, ніхто цього зробити не може. Ніхто. І вмерла п'єса. Нема п'єси. Розгублено стоїть на місці талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. І всі інші персонажі стоять, як у тім'я вдарені. А за сценою, так і носа не показавши, страждає ще талановитіший Коля Кагарлицький. Ах який же він був Хлестаков на репетиціях! І де ж у нього те бралося… А раніше таке ж тихе і непомітне було! Ми його й за хлопця не мали. Ні тобі з верби у воду стриб; нути ні тобі з рогатки вікно вибити. Носа у книгу впхне а сидить під грушею нищечком. А на сцені таке виробляв, що аж-аж… І тепер ніхто цього не побачить.
І зоотехнікова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто років вирішила культурно розважитись, подивитися спектакль — попленталась додому на піч цвіркунів слухати. Невдоволена і похмура розходиться публіка по хатах, лаючи на всі заставки примхливе і непевне театральне мистецтво яке так залежить від навіть найпоганючих акторів.
А ці актори лежать зараз голічерева на траві, дивляться у небо де глузливо підморгують їм зірки, і страждають. На весь космос, на весь Всесвіт страждають.
Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очі? Як взагалі жити на світі після цього?! Ой, що ж ми наробили!..
Лишенько!
І нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Жили ж собі спокійно й весело.
Чого нам треба було?
У Се-Ше-А захотілося на гастролі? Вінків лаврових? Аплодисментів? Шминдрики нещасні! Маєте тепер аплодисменти по пиці!
А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. І київська міліція винна. І нові цинкові ночовки. І Валька. І Максим Валер'янович. І годинник «Салют». І.. утопленик. Утопленик винен насамперед. Але пождіть, давайте все до ладу.
Це було минулого літа.

 

 

Универсальные системы: хомут с гайкой, цены в каталоге . Инжиниринговый консалтинг.

 

Конспекти уроків — це зібрання конспектів уроків з різних предметів, це той базис, на якому будується урок: що вчитель має розповісти учням, що учні мають обов'язково вивчити та які завдання зробити, які відеоматеріали та ілюстрації варто продемонструвати, що слід дати на додаткове опрацювання та домашнє завдання.



Обновлен 29 авг 2014. Создан 10 дек 2013



 

vk.com/znakomstvavukraine