Тепер подорожні могли їхати спокійно

 
 

Тепер подорожні могли їхати спокійно




Тепер подорожні могли їхати спокійно: звивистий слід від ласо тягся безперервно й був такий помітний, що ним легко могла б іти й мала дитина.

Той слід вів не навпростець: він обминав чагарники, а часом відхилявся вбік і там, де не було дерев чи кущів. Подорожні зрозуміли, що вершник зумисне обирав таку дорогу, де б вільно проїхали фургони,- бо при кожному відхиленні бачили збоку чи то западини, чи то інші перешкоди.

- Який дбайливий юнак! - зауважив Пойндек-стер.- Таки шкода, що я не спитав, як його звуть. Та якщо він служить у форті, ми ще зустрінемося з ним.

- Напевне зустрінемось,- озвався його син.- І сподіваюся, що скоро.

Дочка плантатора, сидячи в затінку карети, почула й батькові слова, й братову відповідь. Вона не сказала  нічого, але її погляд, кинутий на Генрі, ніби промовляв, що вона всім серцем поділяє його сподівання.

Радіючи з того, що їхня нелегка подорож незабаром закінчиться і він ще до заходу сонця дістанеться до свого новопридбаного маєтку, плантатор був у пречудовому гуморі. Забувши про свою аристократичну пиху, він виявляв незвичайну поблажливість до всіх навколо: жваво розмовляв з наглядачем, спинився пожартувати з дядьком Сціпіоном, який насилу шкандибав на збитих ногах, підбадьорив тітоньку Кло, що тримала на руках немовля.

«Прекрасно! - може вигукнути якийсь сторонній спостерігач, уведений в оману подібними небуденними картинами, що їх так зворушливо змальовують наймані писаки на службі в самого нечистого.- Яка все ж таки чудова річ - оце наше патріархальне рабовласництво! А тим часом ми стільки говоримо й робимо, щоб знищити його! Таж будь-яка спроба зруйнувати цю віковічну споруду, цей гідний наріжний камінь благородної нації - то не що інше, як надмір нерозумної чутливості, чистісінька філантропічна дурниця! О ви, непримиренні вороги рабовласництва! Навіщо ви повстаєте проти нього? Чи ви не знаєте, що одні повинні терпіти страждання, тяжко працювати й голодувати, щоб інші могли жити в розкошах і неробстві? Що одні мають бути рабами, щоб інші були вільними? » Такі заклики - що від них лишається тільки гірко заплакати - лунають останнім часом чи не занадто часто. Горе тому, хто їх виголошує, і горе нації, яка їх співчутливо слухає!

Радісне піднесення Пойндекстера поділяли всі його супутники, за винятком Кассія Колхауна. Воно відбивалось і на обличчях чорних невільників, які вважали плантатора джерелом і володарем їхнього щастя - чи нещастя,- всемогутнім, майже як Бог.

Вони любили його менше, ніж Бога, зате боялися дужче, хоч він був зовсім не лихий господар - як порівняти з іншими. Він не вбачав ніякої втіхи в тому, щоб мордувати своїх рабів. Йому подобалось, коли вони ситі й одягнені, вгодовані так, щоб аж лисніла шкіра,- адже їхній вигляд свідчив і про заможність самого господаря. Щоправда, він час від часу шмагав їх нагаєм,- це, як він запевняв, ішло їм тільки на користь,- але жоден з його «гурту» не мав на шкірі [23слідів жорстоких катувань, чим залюбки вихвалялася більшість рабовласників на берегах Міссісіпі...

Отож не дивно, що в товаристві такого взірцевого господаря всім було хороше, і невільники, бачачи його радість, і собі весело гомоніли.

Але цього радісного піднесення не вистачило до кінця подорожі. Через деякий час воно згасло - щоправда, не враз і не з чиєїсь вини, а з причин, аж ніяк не залежних від будь-кого з подорожніх.

Як і сказав незнайомець, сонце сховалося за хмарами раніше, ніж вони побачили кипарис.

Власне, в цьому не було нічого такого, щоб збудити тривогу. Слід ласо, як і перед тим, чітко вирізнявся на згарищі, і їм не було потреби визначати напрям за сонцем. Та сам вигляд повитого хмарами неба вплинув на всіх гнітюче, і веселощі поступово вщухли.

- Так наче це вже вечірні сутінки,- зауважив плантатор, діставши свій золотий годинник,- а насправді ще тільки третя година! Як добре, що той молодик залишив нам таку надійну провідну нитку. Коли б не він, ми могли б проблукати по цьому попелищі до самого смерку, а може, довелося б тут-таки й заночувати.

- Ото була б чорна постіль! - жартівливо докинув Генрі, щоб розмова стала трохи веселішою.- Ох, і наснилося б мені всяких страхіть, якби випало тут ночувати.

- І мені теж,- озвалась його сестра, визирнувши з-за завісок карети й оглядаючи довколишній краєвид.- Я напевне побачила б уві сні й пекло, і Плутона з Прозерпіною І0, і...

- Го-го! - вискалився чорний кучер, записаний у книгах плантації як Плутон Пойндекстер Панночка побачила б м є н є серед оцеї чорної прерії! Оце-то чудасія, го-го-го!

- Не радив би вам усім надто тішитися,- втрутився до розмови похмурий плантаторів небіж, що саме під'їхав до них,- бо, може, таки й доведеться спати на цій чорній постелі. Будемо сподіватись, що не станеться ще й чогось гіршого.

- Що ти хочеш цим сказати, Касе? - запитав плантатор. А те, дядечку, що цей ваш провідник завів нас не туди. Я ще не можу сказати цього напевне, але, здається, справи наші кепські. Ми пройшли більш як п'ять миль - та, мабуть, і всі шість,- а де ж той кипарис? Я пильно оглянув весь обрій і, хоч на свої очі ще не нарікаю, не побачив ніде нічого схожого на дерево.

- Але навіщо б йому нас обдурювати?

- А, навіщо? Ото ж бо й воно. Він міг мати на це різні причини.

- То наведи нам хоч одну з них! - зачіпливо мовив дзвінкий голос із карети.- Ми готові тебе вислухати.

- Ти готова слухати все, що тобі скаже якийсь пройдисвіт,- насмішкувато відповів Колхаун.- А якщо я висловлю свої міркування, ти, напевне, поблажливо назвеш їх фальшивою тривогою.

- Це залежатиме від того, які будуть ці міркування, паничу Кассію. Гадаю, тобі варто спробувати переконати нас. Хто ж може припустити, що такий досвідчений офіцер і мандрівник зчинить фальшиву тривогу?!

Колхаун відчув, що з нього глузують, і, певно, не став би казати того, що намірявся, якби не втрутився сам Пойндекстер.

- Ну ж бо, Кассію, поясни нам, що ти маєш на думці,- чемно, але владно зажадав він.- Те, що ти сказав, викликає не тільки цікавість. З якої б це речі тому молодикові потрібно було завести нас не туди?

- Та ні, дядечку,- відповів колишній капітан уже не так затято, як перше.- Я ж не кажу, що він таки завів нас, а тільки що скидається на те.

- Як це розуміти?

- Ну, хто знає, що може статися. Трапляється, що в цих місцях нападають на обози, такі, як наш,- та навіть і більші,- грабують, убивають...

- Який жах! - вигукнула Луїза із скоріше вдаваним, ніж справжнім, переляком.

- Індіанці? - спитав Пойндекстер.

- Атож, і індіанці. Часом вони, а часом і білі влаштовують такий собі маскарад, і не тільки мексиканці. На це треба лише трохи коричневої фарби, перуку з кінського хвоста, прикрашену пір'ям, та ще добрячого галасу. І якщо нас пограбує ватага отаких білих індіанців, у цьому не буде нічого дивного. Та й винуватити нам не буде кого, крім самих себе,- за те, що простодушно повірили першому-ліпшому зустрічному.

- О Боже, Кассію! Це ж таки серйозне звинувачення. 

Невже ти хочеш сказати, що цей кур'єр,- якщо він справді кур'єр,- заманює нас у пастку?

- Ні, дядечку, я цього не кажу. Я кажу тільки, що таке трапляється. Отож, можливо, він і заманює нас.

- Можливо, але малоймовірно,- з притиском озвався з карети глузливий голос.

- Ні! - вигукнув юний Генрі, який хоч і їхав трохи попереду, але чув їхню розмову.- Твої підозри несправедливі, кузене Кассію. Як на мене, це не що інше, як обмова. І я можу це довести. Погляньте-но сюди!

Юнак уже спинив свого коня й показував на якийсь наче стовп обіч стежки, що його вже встиг пильно роздивитись. То був високий стрункий кактус - його зеленого соковитого стовбура не брав вогонь.

Та Генрі Пойндекстер показував своїм супутникам не на Саму рослину, а на невеликий чотирикутний клаптик цупкого паперу, настромлений на одну з колючок кактуса. Кожен, хто знайомий із звичаями цивілізованого світу, впізнав би в ньому візитну картку. І то справді була картка.

- Ось послухайте, що тут написано,- сказав юнак, під'їхавши ближче до кактуса, й прочитав уголос: - «Кипарис уже видно».

- Де? - спитав Пойндекстер.

- Тут намальовано руку,- відповів Генрі,- і гіка-зівний палець, напевне, показує напрям.

Усі очі враз звернулися туди, куди показував палець, намальований на картці.

Якби світило сонце, вони з першого ж погляду побачили б кипарис. Але небо, яке ще так недавно сяяло блакиттю, тепер було свинцево-сіре, і хоч як вони напружували зір, проте не могли побачити на обрії нічого схожого на верхівку дерева.

- Нічого там немає,- заявив Колхаун, до якого повернулася звична самовпевненість, і знову вдався до звинувачень: - Це просто ще один із хитрих підступів, якими той негідник заманює нас у свої тенета.

- Ти помиляєшся, кузене Кассію,- озвався той самий голос, який так часто суперечив йому.- Подивися в мій бінокль. Якщо твої хвалені очі тебе не зраджують, ти побачиш у долині щось дуже схоже на дерево - високе дерево, що цілком може бути кипарисом, коли кипариси тут такі самі, як на мочарах Луїзіани.

Колхаун не захотів узяти в кузини її театральний [26бінокль. Він знав, що її слова підтвердяться, бо Луїза ніколи не говорила неправди.

Замість нього бінокля взяв Пойндекстер і, наладнавши його на свої короткозорі очі, виразно побачив червонястий кипарис, що стримів над краєм прерії.

- Таки правда,- мовив він,- його вже видно. Молодик виявився чесним, а ти був несправедливий до нього, Касе. Та я не дуже вірив, що він замишляє проти нас щось лихе... Гей, містере Сенсоме! Звеліть візникам поганяти!

Колхаун, не маючи охоти ні розмовляти далі, ні залишатися в товаристві своїх супутників, з люттю вдарив коня острогами й поскакав прерією.

- Дай-но мені глянути, Генрі,- попрохала Луїза брата, притишивши голос.- Я хочу побачити ту руку, що так добре нам прислужилася. Зніми картку, братику, вона там уже не потрібна - адже ми вгледіли дерево.

Зовсім не здогадуючись про справжню причину сестриного прохання, Генрі охоче виконав його. Він зняв картку з кактуса й кинув її Луїзі на коліна.

- Моріс Джеральд! - прошепотіла юна креолка, прочитавши ім'я на картці.- Моріс Джеральд! - схвильовано повторила вона й сховала картку на грудях.- Хто б ти не був, звідки б не прийшов і куди б не лежала тобі дорога, відтепер нас пов'язала одна доля! Я відчуваю це, знаю це так само напевне, як і те, що в мене над головою небо! О, яке похмуре, лиховісне небо! Чи не віщує воно мені таке саме лихе майбутнє?

 



Обновлен 28 авг 2014. Создан 03 дек 2013



 

vk.com/znakomstvavukraine