Сумніву не було

 
 

Сумніву не було




Сумніву не було: фургони Вудлі Пойндекстера їхали слідами власних коліс.

- Гаки наші сліди!..- зрозумівши це остаточно, пробурмотів Колхаун, грубо вилаявся і спинив коня.

- Наші сліди? Про що це ти, Кассію? Ти ж не хочеш сказати, що ми їдемо...

- Своїми власними слідами. Атож, дядечку, так воно і є. Як видно, ми виписали повне коло. Погляньте, осьде заднє копито мого коня - з половиною підкови, а он сліди нігерів. Та й місце я впізнав. Ми на тому самому пагорку, з якого рушили після останньої зупинки. Оце не пощастило! Дурно проїхали добрячі дві милі.

Тепер на обличчі Колхауна відбивається не тільки розгубленість - на ньому видно й люту досаду, й сором. Адже це через нього обоз лишився без справжнього провідника. Той чоловік, якого вони найняли в Матагорді, вів їх аж до останньої стоянки, а там, посварившись із зарозумілим відставним капітаном, зажадав розрахунку й повернув назад.

Саме це - та ще недоречна самовпевненість, з якою він узявся вести караван,- і є причиною того, що  небіж плантатора відчуває тепер пекучий сором. Почуття провини стає особливо дошкульним, коли під'їжджає карета і прекрасні очі бачать його ганьбу.

Пойндекстер більш ні про що не питає. Вони таки збилися з дороги - це тепер зрозуміло всім. Навіть босоногі негри впізнали сліди своїх великих ніг і збагнули, що йдуть тут уже вдруге.

І знову всі спиняються, і знову білі вершники збуджено обговорюють становище. А становище скрутне - так вважає сам плантатор. їм уже напевне не завершити своєї подорожі до вечора, як він сподівався. Та це ще не найгірше лихо, яке може їх спіткати. Є й інші цілком імовірні загрози. У вигорілій прерії скрізь чигає небезпека. Можливо, їм доведеться перебути тут цілу ніч, не маючи води, щоб напоїти мулів. А може, ще день і ніч - або й довше,- хто ж його знає, скільки це може тривати?

Як же їм знайти дорогу? Сонце вже перейшло зеніт, але ще надто високо в небі, щоб сказати з певністю, куди воно хилитиметься. Тільки десь згодом вони зможуть визначити сторони світу.

Та що це їм дасть? Навіть знаючи, де схід і захід, північ і південь, вони безпорадні - бо втратили напрям.

Колхаун став обережний. Він більше не береться вести обоз. Після такої очевидної і ганебної невдачі йому просто не вистачає духу на нову спробу.

Вони радяться хвилин десять, але марно. Ніхто не може запропонувати якийсь новий план. Ніхто не знає, як вибратися з цієї чорної пустки, що затьмарює не лише сонце та небо, але й обличчя кожної людини, яка в ній опиняється.

Ген у небі з'явилася зграя чорних грифів. Ось вони підлітають ближче, ще ближче. Деякі сідають на землю, інші кружляють над головами заблукалих подорожніх. Чи не віщує поява птахів якогось лиха?

Минає ще з десять тяжких, гнітючих хвилин. І раптом, наче благословенний дар небес, до людей повертається надія. В чому ж річ? Просто до них скаче якийсь вершник!

Оце несподіванка! Хто б міг сподіватися побачити людину серед цього згарища? В усіх очах воднораз спалахнула радість - у цьому вершникові подорожні бачать свого рятівника. 

- Він їде сюди, правда ж? - спитав плантатор, не вірячи власним очам.

- Так, батьку, просто до нас,- відповів його син Генрі, зняв капелюха й почав вимахувати ним над головою і гукати, щоб привернути увагу вершника.

Але вершник і сам уже помітив застряглі серед прерії фургони й, пустивши коня чвалом, невдовзі під'їхав так близько, що з ним можна було заговорити. Та він натяг поводи свого коня аж тоді, коли поминув фургони й під'їхав до плантатора і його супутників.

- Мексиканець! - прошепотів Генрі, глянувши на одяг вершника.

- Тим краще,- так само пошепки відказав П6-йндекстер.- Тоді він напевне має знати дорогу.

- Нічого мексиканського в ньому немає, окрім ганчір'я,- пробурмотів Колхаун.- Ось я зараз побачу... Buenos dias, caballero! Esta vosotros Mexicano? 

- Ш, ні,- з усмішкою заперечив незнайомець.- Аж ніяк не мексиканець. Коли хочете, я можу говорити з вами по-іспанському, але гадаю, ви краще зрозумієте мене по-англійському. Адже це ваша рідна мова, правда?

Колхаун, подумавши, що зробив якусь помилку чи схибив у вимові, нічого на це не відповів.

- Ми американці, сер,- сказав Пойндекстер: у ньому озвалася зачеплена національна гідність. Потім, неначе побоюючись образити незнайомця, від якого сподівався допомоги, додав: - Атож, сер, усі ми американці, з південних штатів.

- Щоб зрозуміти це, досить поглянути на ваших людей,- мовив вершник, з ледь помітною зневагою подивившись на чорних невільників.- І ще, як я бачу,- додав він,- ви вперше подорожуєте прерією. Ви збилися з дороги?

- Так, сер, і майже втратили надію знайти її, якщо ви не візьмете на себе клопіт допомогти нам.

- Ну який там клопіт! їдучи прерією, я цілком випадково натрапив на ваш слід, зрозумів, що ви заблукали, й одразу ж поскакав сюди, щоб показати вам дорогу.

- Як де люб'язно, сер. Ми будемо вам дуже вдячні. Мене звуть Пойндекстер, Вудлі Пойндекстер, із штату Луїзіана. Я купив садибу на річці Леоні, недалеко від форту Індж. Ми сподівались дістатися туди ще завидна. Чи можна на це розраховувати?

- Авжеж. Ви будете там до кінця дня, якщо послухаєтесь моєї ради.

З цими словами незнайомець від'їхав трохи вбік і спинився на узвишші, озираючи довколишню місцевість, так ніби хотів визначити напрям, у якому мали їхати подорожні.

Стоячи отак на видноті, вершник і його кінь являли собою прегарну картину, варту того, щоб її описати.

Породистий гнідий кінь,- хоч би й під арабського шейха,- широкогрудий, із стрункими, як стебла тро-стини, ногами, плавно заокругленими крижами й розкішним густим хвостом; а на ньому вершник - молодий, щонайбільш років двадцяти п'яти, досконалої будови, з благородними рисами обличчя, одягнений у мальовниче вбрання мексиканського ранчеро - коротку оксамитову куртку, білі полотняні штани з тасьмою по боках, чоботи із шкіри буйвола з важкими острогами; стан його оперезаний ясно-червоним шовковим шарфом, на голові - глянсуватий чорний капелюх, оздоблений золотим позументом. Уявіть собі отак убраного вершника, що сидить у глибокому мавританському сідлі, зробленому в Мексиці, зі шкіряним чапраком, тисненим старовинними візерунками,- на зразок тих чапраків, які були на конях конкістадорів ,:- тож уявіть собі такого красеня - і перед вашим внутрішнім зором постане достеменний образ того, на кого дивилися плантатор та його супутники.

А з-за завісок карети на нього дивилися ще одні очі, в яких світилось особливе почуття. Уперше в житті Луїза Пойндекстер побачила людину, яка досі уявлялася їй тільки в мріях,- справжнього героя. Незнайомець міг би пишатися, коли б знав, яку хвилю почуттів збудив він у душі юної креолки.

Та він того не знав і не міг знати. Він навіть і не здогадувався про присутність дівчини. Лише мигцем позирнув на запорошену карету - як ото дивляться на нічим не примітну мушлю, зовсім не думаючи про те, що, можливо, в ній ховається коштовна перлина. - Ні, клянуся честю! - промовив він, обертаючись

до власника фургонів.- Я не бачу ніяких прикмет, якими ви могли б керуватися. Але сам дорогу туди знаю. Вам треба перейти Леону на п'ять миль нижче від форту. Я й сам їду до того броду, отож ви зможете йти слідами мого коня. До побачення, панове!

Отак зненацька попрощавшись, він ударив коня острогами й поскакав геть.

Його від'їзд був такий несподіваний, що здався плантаторові та його супутникам майже нечемним. Та не встигли вони зауважити щось із цього приводу, як побачили, що незнайомець скаче назад. Секунд за десять він знову став перед ними. Всі чекали почути від нього про те, що змусило його повернутися.

 



Обновлен 09 окт 2014. Создан 03 дек 2013



 

vk.com/znakomstvavukraine