КРАДІЖКА АМУЛЕТА

 
 

КРАДІЖКА АМУЛЕТА




Два тижні ми з Дхандасом готувались до подорожі. Я уважно перечитав усі нотатки Шівнатха Джаухрі і ще раз пересвідчився, що маю зробити одно з найдивовижніших відкриттів у світі. Ми придбали цілу бібліотеку географічної літератури про райони, що лежать угору за течією Нілу, про дикі племена, які живуть там, і закупили зброю та спорядження, потрібне для нашої подорожі.

Дхандас передав іншим адвокатам своїх клієнтів і розпочаті судові справи, а я взяв відпустку на цілий рік і залишив своїм заступником професора Джогіндру, якого ви всі, напевне, добре знаєте.

Нас було двоє, і ми, щоб легше було збиратися, поділили між собою обов’язки. Дхандас мав подбати про все, що може знадобитись у дорозі: про спорядження, провідників, слуг, в’ючаків. Я відповідав за науковий бік експедиції, а також придбав аптечку, компас, секстант та інші інструменти. Крім того, я мав виконувати обов’язки перекладача.

Треба не забувати, що в кожного з нас, хоч ми вирушали разом у цю подорож, була своя мета. Дхандас .хотів одного - заволодіти Серафісовими скарбами; більше його ніщо не цікавило. Навіщо вони потрібні йому, я не знав - адже він і без них був багатий. А мені експедиція була цікава тільки як наукова. Я був певен: якщо дістанусь до цього загадкового міста, то мої дослідження матимуть більшу наукову вагу, аніж роботи Прінсепа, який прочитав написи царя Ашоки, і Роулінсона, що розшифрував письмо перського царя Дарія. Мої праці зроблять справжній переворот в єгиптології і археології.

Ніколи не забуду того дня, коли я покинув Наланду. Ми знали, що шхуна “Лотос”, якою ми мали вирушити в подорож, відпливає з Бомбея тільки через чотири дні, але вважали за краще приїхати в Бомбей днів на два чи три раніше, щоб купити все, чого нам ще не вистачає. З Наланди я поїхав залізницею, з пересадками у Віхарі і Бахтіярпурі, до міста Банкіпура; там на вокзалі мене чекав Дхандас. Весь багаж ми заздалегідь послали з Бомбей і тепер хотіли встигнути на бомбейський ярмарок у Мугалсараї. На другий день рівно о четвертій годині ранку ми зійшли з поїзда на станції Королева Вікторія і поїхали машиною просто до готелю “Сардар”. Ми зробили правильно, приїхавши в Бомбей на два дні раніше, бо змогли зустрітися з паном Челарамом Тхаддані, торговцем із Сінда. З ним я був знайомий ще раніше. Він узявся найняти нам провідників та носильників. Челарам повідомив нас, що вчора одержав телеграму з Каїра, де говорилось, що все готове до подорожі і нам уже час вирушати.

За годину до відходу “Лотоса” ми приїхали в порт. Ми мали допливти “Лотосом” до Суеца, а звідти їхати до Каїра залізницею. По дорозі з Бомбея в Суец “Лотос” повинен був зупинитися тільки в одному порту - в Адені. Дізнавшись у конторі, що все наше майно доставлено, ми зійшли на корабель. Дхандас зразу ж спустився до своєї каюти, а я ще трохи погуляв по палубі. Я пройшов на ніс і побачив перед собою сині хвилі Аравійського моря. Десь далеко попереду морська блакить зливалася з блакиттю неба, і, коли б не хвилі, важко було б розібрати, де кінчається водяна і де починається повітряна стихія.

Ідучи в каюту, я зустрів капітана Дхірендру Натха, кремезного чоловіка з енергійним обличчям і маленькою іспанською борідкою. Він був без плаща й кашкета, хоч віяв холодний вітер. Капітан курив сигару, і я мало не задихнувся від диму, коли він підійшов до мене.

- Добрий день! - привітався він.

- Доброго здоров’я! - відповів я.

- В Єгипет?

- Атож, до Суеца.

- Пробачте, ви, здається, професор?

Мені було дуже приємно, що пан капітан знає мене. Ми довго розмовляли з ним, і в мене склалося враження, що він людина лагідна й добра.

- Я сподіваюсь, ви будете задоволені “Лотосом”. Коли вам що-небудь знадобиться, сповістіть, будь ласка, мене, і я зроблю все, що зможу, - сказав капітан.

Потім він розповів мені про двох пасажирів, що лише кілька годин тому купили квитки на “Лотос”. Він ніяк не міг визначити їхньої національності.

- Та онде й вони, - вказав капітан на двох пасажирів. Вони стояли на другому кінці палуби і, схилившись через борт, дивились у далину. На щоці одного з них, дуже старого чоловіка, я помітив довгий глибокий рубець. - Я об’їздив увесь світ, пане професоре, бачив багато різних племен і народів: малайців і патагонців, андаманців і волохатих айнів, про яких мало хто навіть чув. Але таких сухих, жилавих людей я не зустрічав ніде. Зверніть увагу на пряме волосся і трохи видовжені очі, схожі на мигдалини, - додав Дхірендра Натх.

Не знаю чому, я згадав убивство Шівнатха Джаухрі, і мені стало якось моторошно.

- Коли вірити малюнкам на каменях, ці люди дуже скидаються на стародавніх єгиптян, - сказав я.

Капітан мовчки погладив борідку і пішов до катера, який щойно причалив до шхуни.

Незабаром наш корабель підняв якір, Я востаннє глянув на берег і, попрощавшись із батьківщиною, пішов у свою каюту.

“Лотос”, яким ми пливли до далеких африканських берегів, був невеликий вантажний корабель. Ми з Дхандасом - єдині пасажири першого класу, в якому було тільки чотири каюти. Дхандас через те й вибрав для нашої подорожі “Лотос”, щоб не довелося розмовляти з численними пасажирами, як на великих кораблях.

Перші три дні після виходу в море я не забуду ніколи. Рвучкий західний вітер ревів, і море підкидало корабель, наче поплавок. Не раз нам здавалось, що хвилі затоплять шхуну. Навряд чи “Лотос” у ці дні проходив на годину більше, як десять-дванадцять кілометрів. Потім вітер ущух, і море вгамувалося. За кораблем летіли птахи, іноді вони сідали на щогли. Часто повз нас пропливали табунці риб.

Дхандас почував себе під час бурі дуже погано. Його нудило, у голові паморочилось, і він майже весь час лежав у постелі. Та коли ми прибули в Аден, йому полегшало, і ми з ним зійшли на берег, щоб оглянути місто. Я був дуже задоволений прогулянкою, але Дхандасові тут нічого не подобалось, неначе його хтось примусив зійти з корабля.

Та ось Аден залишився позаду. Вечорами ми сиділи з Дхандасом і капітаном Дхірендрою на палубі і розмовляли на різні теми. Внизу, під нами, глухо гули машини. Записні книжки Шівнатха, папірус, карту і жука-скарабея я заховав у залізну скриньку і поставив її під своє ліжко. Ключ від скриньки я завжди носив із собою на ланцюжку від годинника, а на ніч клав під подушку. Другий ключ зберігався у Дхандаса. Ми приховували мету нашої подорожі і ніколи не говорили за неї при капітанові Дхірендрі.

Напередодні прибуття в Суец уночі почалася гроза. Я рано ліг спати, щоб устати на світанку, бо о шостій годині ми мали в порту попрощатися з “Лотосом” і їхати далі поїздом.

Приблизно опівночі я несподівано прокинувся. Сам не знаю, що збудило мене. Я сів на ліжку і уважно прислухався. Навколо стояла тиша. Це заспокоїло мене. Однак, лягаючи знову, я засунув про всяк випадок руку під подушку і мало не зомлів: там не було ні годинника, ні ключа... Я зразу ж схопився, узяв сірники, засвітив ліхтаря (на таких кораблях, як “Лотос”, тоді ще не було електричного освітлення) і, ставши навпочіпки, витяг з-під ліжка скриньку. У замку я побачив свій ключ. Я відімкнув скриньку - жука-скарабея там не було.

 

 



Обновлен 09 окт 2014. Создан 03 дек 2013



 

vk.com/znakomstvavukraine