У прерії була пожежа

 
 

У прерії була пожежа




 Вся трава вигоріла. У прерії була пожежа.

- Була? Але ж тепер її немає? - швидко питає власник обозу, занепокоєно позирнувши на карету.- Де горить? Я не бачу ніякого диму.

- Ні, сер... ні...- затинаючись, бурмоче наглядач. Він уже зрозумів, що даремно зняв тривогу.- Я й не кажу, що там і тепер горить, а тільки що горіло й що вся земля стала чорна, мов винова десятка.

- Ну то й що з того? Хіба не однаково, якою прерією їхати - чорною чи зеленою?

- Що за дурниці, Джоше Сенсоме, зчиняти таку бучу з нічого й даремно лякати людей! Гей ви, нігери! Ану беріться за батоги та поганяйте мулів! Поганяй! Поганяй!

- Але ж послухайте, капітане Колхауне,- заперечує наглядач чоловікові, що так гостро вичитав йому.- Як ми знайдемо дорогу?

- Знайдемо? Що це ви торочите? Хіба ж ми збилися з дороги?

- Боюся, що таки збилися. Колії далі не видно. Вона вигоріла разом з травою.

- То й що? Переїдемо згорілу ділянку й без колії. А на тому боці знову натрапимо на неї.

- Атож,- простодушно відказав наглядач, який хоч і був «східняком», проте побував і на західних околицях і знав дещо про життя на кордоні.- Якщо він тільки там є, той бік. Бо я чогось його не побачив, дарма що дивився з сідла.

- Ану, нігери, поганяй! Поганяй, кажу! - пустивши повз вуха наглядачеві слова, закричав Колхаун. А тоді вдарив коня острогами й поскакав уперед, даючи зрозуміти, що його наказ має бути виконаний беззастережно.

І ось фургони знов рушають, але, доїхавши до вигорілої ділянки, зупиняються вже без будь-чийого наказу. Вершники з'їжджаються докупи порадитись. Становище скрутне - усі бачать це з одного погляду на випалену рівнину попереду. А там, аж ген до обрію, лише одноманітна, чорна, як пекло, пустка. Ніде ані цятки зелені - ні листочка, ні стеблинки, ні травинки. Пожежа була нещодавно, під час літнього сонцестояння.[11Буйні, соковиті трави, яскраві квіти прерії - все згоріло на попіл у лютому, спустошливому вогні.

І попереду, і праворуч, і ліворуч, скільки сягає око, все те саме чорне згарище. Та й небо над ним уже не ясно-блакитне, а майже синє, і сонце, не закрите хмарами, ніби вже не сяє, а й собі супиться, дивлячись на похмуру землю.

Наглядач сказав правду: ніяких слідів колії не лишилося. Буйний вогонь, випаливши дощенту соковиту траву, стер з лиця землі й відбитки коліс, що позначали дорогу.

- Що ж нам робити? - Це запитує сам плантатор, і в голосі його звучить розгубленість.

- Діяти, дядечку Вудлі! їхати вперед, що ж нам іще лишається? Адже річка має бути десь там? Якщо не вийдемо просто до переправи, то рушимо берегом проти течії або за течією - там побачимо.

- Послухай, Кассію, а що, як ми заблукаємо?

- Такого не може бути. Гадаю, не так уже й багато трави вигоріло. І якщо навіть ми трохи відхилимося, то врешті однаково виїдемо до річки.

- Ну що ж, небоже, тобі видніше. Я покладаюся на тебе.

- Не бійтесь, дядечку. Я виходив і не з такої халепи... Ану, нігерїГ, рушай! За мною!

З цими словами відставний офіцер, кинувши само-вдоволений погляд на карету, у вікно якої визирнуло трохи затьмарене тривогою дівоче личко, вдарив коня острогами й рішуче поскакав уперед.

Заляскали батоги, затупотіли копита восьми десятків мулів, забряжчали колеса, і валка фургонів рушила далі.

Тепер мули йдуть швидше. їх немовби підганяє незвична для їхніх очей чорна рівнина, і, ледве торкнувшись копитом згарища, вони квапляться підняти ногу. Молоді тварини сполохано хропуть. Та незабаром вони заспокоюються і за прикладом старших знову йдуть рівною ступою.

Так караван проходить милю чи більше, посуваючись нібито навпростець від того місця, звідки рушив. Потім фургони спиняються. їх спинив той-таки самозваний провідник. Він стримує поводами свого коня і має вже далеко не такий самовпевнений вигляд, як перше. Здається, він сумнівається, чи туди вони їдуть.

Тим часом краєвид - якщо можна назвати це згарище  краєвидом - помітно змінився, хоча й не на краще. Все довкола, аж до обрію, таке саме чорне. Але місцевість уже не схожа на рівнину - вона стала хвиляста. Невеликі довгасті узвишшя змінюються видолинками. І не те щоб тут зовсім не було дерев - але й назвати деревами ті цурпалки, що стримлять то там, то там, аж ніяк не випадає. Вони були деревами до пожежі - різними видами акації, що росли поодинці й купками,- але вогонь пожер їхнє пірчасте листя, і тепер від них лишилися тільки обвуглені стовбури та чорне гілля.

- Ти збився з дороги, небоже? - питає плантатор, квапливо під'їжджаючи до відставного офіцера.

- Ні, дядечку, пока що ні. Я спинився, щоб роздивитись довкола. Річка має бути десь там. Поїдемо отим видолинком. Нехай рушають далі. Ми не збилися з дороги, я за це ручуся.

І знову вперед - з положистого схилу, потім видолинком, потім ще на одне узвишшя,- а там знову зупинка.

- Ти таки збився, Касе? - знову запитує плантатор, і собі виїхавши на узвишшя.

- Хай йому чорт, дядечку! Здається, й справді так,- не дуже чемно відказує небіж, іще не бажаючи цьому вірити.- Та й хто в біса не збився б на цьому клятому згарищі!.. А втім, ні, ні! - каже він, побачивши, що до них під'їжджає карета, й приховуючи розгубленість.- Тепер я бачу. Ми їдемо як треба. Річка отам. Рушаймо далі.

Рушає він сам, хоча й не так рішуче, як раніш. Рушають за ним і чорні візники, які, хоча й не дають-нічого взнаки, вже помітили його невпевненість. Якби хто їх спитав, вони могли б сказати, що обоз давно вже їде не прямо, а кружляє видолинками між купами обгорілих дерев.

Та ось усі чують радісний вигук провідника, до якого враз повернулася пригасла самовпевненість. Ніби у відповідь дружно ляскають батоги, перекочується веселий гомін. Обоз знову натрапив на колію, яку залишили колеса не менш як десятка возів. І проїхали вони тут зовсім недавно: колія і відбитки копит ще свіжі. Як видно, з годину тому цією вигорілою прерією пройшов подібний до їхнього караван фургонів. Як і вони, він може простувати тільки до річки Леони: отож чи це не урядовий обоз, відряджений до форту Індж? А коли так, то їм треба лише триматись його сліду - адже до  форту й до кінцевої мети їхньої подорожі веде одна дорога, тільки форт іще трохи далі.

Кращої нагоди ніхто не міг і сподіватися. Провідник, який перед тим видимо розгубився,- хоча й не признавався в цьому,- знов підбадьорився і ще бундючніше, /ніж раніш, дає наказ рушати далі.

Десь із милю вони їдуть слідами фургонів, що пройшли попереду; та ці сліди ведуть не навпростець, а звиваються між купами обгорілих дерев. З обличчя Кассія Колхауна поволі зникає самовпевнений вираз, і воно дедалі хмурніє. І ось уже на ньому можна побачити глибокий розпач: провідник нарешті збагнув, що слід сорока чотирьох коліс, яким він веде свій караван, залишено десятьма піттсбурзькими фургонами та легкою каретою - тими самими, які зараз їдуть за ним і з якими він дістався сюди від самісінької Матагорди!

.



Обновлен 05 ноя 2014. Создан 03 дек 2013



 

vk.com/znakomstvavukraine