ПЕРШІ РАДОЩІ

 
 

ПЕРШІ РАДОЩІ




За Куцановим городом понад кущистим диким сливником збігала до невеличкої річки Душнівки звивиста стежка. Хто йшов нею, неодмінно зривав дві-три сливки. Були вони маленькі, чорні, як терен, та такі смачнющі, що кращих і не знайдеш. Ми пролазили в густі дряпучі кущі, рвали сливи за пазуху, тож сорочки наші бралися фіолетовими плямами.
Нарвавши слив, всідалися на березі Душнівки, ласували ними і стріляли один в одного кісточками. Траплялося, що комусь-таки боляче діставалося.
Душнівка була неглибока, переходили її вбрід. Горнулася річка у якийсь дивний, сивий аж до білизни, верболіз. Береги її поросли зеленим татаринням. На Зелені свята люди оберемками розносили його по хатах. Вистеляли ним підлогу, прикрашали стіни зсередини і знадвору. І тоді вулицею пливли п'янкі пахощі татарського зілля. Крім п'явок, у Душнівці водилася ще й риба. Не бозна-яка, та все ж риба: маленькі бокасики з червоненькими плавниками, сикавки з поцяткованими боками і колючими жабрами та в'юни.
Кожен хлопчисько мріяв піймати хоч одну рибу. Кортіло й мені. Тож, не довго думаючи, самотужки змайстрував собі вудочку. Вудлище було з лозини, замість жилки — нитка, зате поплавець справжній: з гусячого пера, гачок з тоненького дроту, добре заточений, але без зазубня. Чіпляв я на нього глевкий хліб і закидав де глибше. Серце моє завмирало, коли починало клювати і поплавець йшов під воду. Поспіхом смикав вудлище. Бокасик, зриваючись з гачка, все ж за інерцією падав на берег. Я відкидав вудочку, схоплювався з місця й накривав його долонею.
Сикавки на хліб не ловилися, а тим паче в'юни. В'юна таким гачком не підсічеш і не витягнеш. Ловили ми їх кошиками з лози. Підводили тихенько кошика під берег і, бовтаючи ногою воду, заганяли в нього в'юнів.
Одного разу, витягаючи кошика з води, я ледь не випустив його з рук. Підняв, а в ньому аж кишать в'юни. На радощах помчав щодуху додому. Прибіг на подвір'я й загукав:
— Мамо, мамо! Де ж ви?! Перелякана мама вибігла з хати.
— Дивіться, що я піймав! Мама зазирнула в кошик:
— Ой, Боженьку, що ж це воно таке?!
— В'юни! — гордо, як справжній рибалка, відповів я.
— Та нащо ж ти цей дріб'язок додому приніс? Хто ж з ним морочитися буде?
Я на мить сторопів, а потім мовив:
— Чого ж, Мурчик поласує,— і заходився висипати рибу з кошика.
Для Мурчика то було справжнє свято. Спершу він, облизуючись, поглядав то на мене, то на в'юнів. Потім підгріб лапою до себе одного, схопив у зуби й сховався з ним у кущах. І тут мама запримітила, що я без штанів.
— Ой, людоньки! Через оцих в'юнів штани загубив!
Тепер і я схаменувся, що стою лише в довгій сорочці.
Мама забігала по подвір'ї, шукаючи лозину. А що таке лозина, мабуть, кожен добре знає. Особливо коли нею колись почастували.
Я не став чекати і вихором помчав на берег Душнівки. Від серця одразу відлягло — штани мої, латані й перелатані, лежали на траві. На той час то був справжній скарб. Штани були одні-єдині. І розлучалися ми з ними тільки тоді, коли виростали з них. Матері підлатували їх, і штани переходили у спадок меншим дітям. Тож, зрозуміло, яка то була б для мене втрата і як би мені перепало, коли б не знайшов штанів.
Другого дня, окрилений удачею, я знов узяв кошика й подався на Душ-нівку. В'юни не ловилися, а мені так кортіло піймати величеньку рибину. Я вже зібрався було додому, та вирішив ще раз забрести у воду. Тихенько підвів кошика під берег, забовтав ногою. Витягнув його з води і завмер від радості — у кошику звивався здоровенний в'юн. Незчувсь, як опинився вдома на подвір'ї. Мурчик уже біг до мене, нявкаючи.
— Мамо, дивіться, якого я здоровенного в'юна зловив! — перевертаючи кошика, переможно мовив я.
Раптом   Мурчик   вигнувся   дугою,   захрипів,   зафурчав,   шерсть   на   спині здибилася, і він дико, якось не по-кошачому занявчав так, що я заціпенів. А в'юн тим часом піднімав голову. Мама закричала, схопила мене за руку й кинулася  зі  мною з  подвір'я:
— Людоньки, рятуйте! Що це за дитина? В людей діти як діти, а в мене якийсь шибеник росте! Це ж треба, га?! Гадюку в кошику приніс!
Почувши оте «гадюка», я спинився як укопаний.
— Чого  ти  галасуєш?   Що  сталося? — підбігла  до   нас   тітка   Куцаниха.
— Подивися, що оце лихо приперло в двір! Це ж треба таке, га?! — торсала мене мама.— Не пущу більше з двору, сидітимеш дома сиднем,— не могла заспокоїтися вона.
— Та чого ти галасуєш на всю вулицю? Яка ж це гадюка? Ти що, не бачиш, що це водяний вуж? — казала тітка Ярина, несучи затиснутого двома дрючками водяного вужа.
Мама боязко відступила від тітки Ярини, я — від мами.
Більше в'юнів я не ловив. Закидав вудочку на бокасиків і майстрував з бузини сопілки.
Мав я шевського ножа, що виорали на городі. Вигострив його на камені й вирізав з бузини палички-заготовки. Зчищав з них кору, осередок випалював розпеченим дротом, вирізав корок, як до свистка, а відтак уже пропалював кілька дірочок. Наробив я тих сопілок для всього нашого хлоп'ячого товариства. І де тільки не вигравали вони на різні голоси: на березі річки, на вулиці, в хаті. Й не раз лунало з того чи іншого подвір'я:
— А   щоб   тобі   в  голові  свистіло!   Де   вони   понабирали   отих   свистків?
А я ховався у сливнику, на невеличкій галявинці, й награвав на сопілці
коротенькі нехитрі мелодії. Люди проходили стежкою й говорили:
— Що то за пташка так гарно співає?
— А хто її знає, може, соловей.
— Ні-і, соловей щебече, а ця тужливо тягне. Дивна пташка. І від того у мене на душі ставало солодко й гарно...
— Я, бувало, засиджувався у сливнику, мама приходила й гукала:
— Синочку! Ходи додому, пора вечеряти, вже й сонце незабаром спати вкладатиметься.
— Ще трохи пограю,— просив я.
— Вже пізно, завтра награєшся!
Я неохоче вилазив із сливника, мама ніжно пригортала мене до себе, брала за руку й вела додому.
Повечерявши, я клав сопілку під подушку й засинав...

 


Качественная офисная бумага Киев , com.ua купить;Видеонаблюдение дома, установка камер видеонаблюдения , установка камер наблюдения;Клубная система Card2you: дисконтная карта покупателя с бонусами . Надежные магазины партнеров.


Обновлен 07 июл 2014. Создан 03 дек 2013



 

vk.com/znakomstvavukraine