БІЛЬ НА ПЕЛЮСТКАХ

 
 

БІЛЬ НА ПЕЛЮСТКАХ




 

Підвода несамовито підстрибує і торохкотить шляхом. Поруч мене сидить старший брат, попереду — мама з їздовим. У брата нижня губа в крові — прикусив язика від тієї тряски. їздовий батожить коней, а я не можу зрозуміти, чи то ми від когось тікаємо, чи когось доганяємо, аж поки не навалюється на нас ревище літаків. Мама прикрила нас собою, обхопила руками, але втримати не може: підкидає так, що, здається, от-от повилітаємо з підводи.
— Тримайтеся за полудрабки! — кричить їздовий і свище батогом у повітрі.
І раптом небо ніби розірвалося, і вже не чути, як торохкотить підвода, жодного звука, тільки підкидає ще дужче. За якийсь час у вухах відлягло, і знову ревище, знову розриви снарядів...
— Вйо-о, ріднесенькі! Вйо-о! — щосили батожить коней їздовий.
Вони хропуть, натужно стогнуть і несуть нас уперед.
Ще кілька разів гримнуло, і ревище почало віддалятися.
Коні стишилися. Зупинилися неподалік дороги у вільшанику, злізли з підводи. Мати безсило опустилася на землю й заплакала. Брат вибіг на дорогу, я — за ним.
— Верніться, дітоньки! — кликала стривожена мати.
— Нехай побігають. Вже не прилетять,— витираючи змилені коні, мовив їздовий.
Відпочивши трохи, рушили далі. За вільшаником побачили зруйновані будинки. То було містечко, до якого ми діставалися. Скрізь крик, плач, голосіння, пожарища...
Звернули у бічну вуличку. На бруківці побачили убитого коня, біля якого стояло і злякано здригалося немічне лоша. А неподалік у зеленому беретику, синьому в білий горошок платтячку лежала мертва дівчинка. Вітерець грався її білими кучериками, що вибилися з-під берета, і не хотілося вірити, що вона вже ніколи не підведеться і не побіжить, радісно усміхаючись. Я мимоволі схопив мамину руку і уткнувся головою їй у коліна.
Ми їхали далі, а за підводою бігло лошатко. Воно час від часу зупинялося, жалібно іржало, оглядаючись, і знову бігло за нами.
Стемніло, стало холодно. Я кидався у жару. Мама прикладала долоню до мого чола, вкутувала мене і плакала. Угорі над нами гойдалися зорі. Я дивився на них, і мені здавалося, що то вони підганяють коней: «Вйо-о! Вйо-о!».
Ми все далі й далі віддалялися од берега на військовому кораблі. Мама говорила, що це Чорне море, але я ніяк не міг второпати, чому воно зветься чорним, коли насправді таке синє-синє, як небо.
На палубі лежали й сиділи поранені бійці, та найбільше було жінок з дітьми. Вузеньким проходом, що утворився між людей, бігали взад і вперед моряки.
Цього разу небо гуло безперестанку. Матері пригортали до себе дітей, все нижче й нижче схиляючись над ними. Літаки ревли над нами, небо дрижало, гупало, тріскотіло, здавалося, що розколюється світ.
Попереду по курсу йшов на дно підбитий фашистами корабель. Навколо нього у воді борсалися люди. їхні відчайдушні крики, благання про допомогу краяли наші дитячі серця. Та допомогти їм не міг ніхто, бо ворожі літаки продовжували наліт.
Наш корабель, маневруючи, набрав швидкість і щасливо вирвався з-під «опіки» фашистських літаків. Як потім розповідала мати, з чотирьох кораблів до місця призначення дійшов тільки один — наш...
Нарешті прибули в Тюмень. У селищі Костильово нам тепер належало жити. Маму направили сюди працювати директором артілі, яка виготовляла скипидар. У Костильово з різних регіонів країни вивезли на поселення також громадян німецького походження.
Місцеві мешканці вороже зустріти поселенців. Тому й жили вони окремою колонією, відчужено, намагаючись привертати до себе якнайменше уваги. Вони майже не виходили із своїх помешкань. Щоправда, коли робітники артілі поверталися додому, німці посилали своїх дітей просити по дворах милостиню, бо жили вони злиденно, ледве животіли.
Надвечір ми, дітвора, ладнали лотки — щось на зразок самоката, тільки замість коліщат на днище намащували місиво з коров'ячого кізяка й поливали його водою. Мороз швидко сковував днище гладеньким льодом, і ми вихором мчали на тих лотках.
Саме в цей час і ходили обідрані німецькі діти просити милостиню.
Наш двір був просторий, і тут завжди збиралося багато дітвори. Верховодив нею Шурка Цар. Царем його не прозивали, це було його прізвище, і він гордився ним. Щоправда, дорослі сумно казали, що він тепер один-єди-ний Цар на всю Росію, бо ж батько його загинув на фронті.
Того вечора у наш двір зайшло троє маленьких німчаків, вкутаних у якесь ганчір'я.
Шурка Цар поманив їх пальцем, мовляв, підійдіть ближче. Ті швиденько підступили до нього і жалісливо, наперебій простягаючи рученята, затягнули хрипкими голосочками:
— Подайте хлєбушка. Подайте, пожалуйста...
Шурка Цар нагнувся до казана, в якому парували кізяки, набрав місива і почав напихати його німчакам у роти, примовляючи:
— Єжтє, пожалуйста! Єжтє, пожалуйста!
Старші хлопчаки також підбігли до казана і услід за Шуркою напихали малюків. Відтак обступили нещасних колом і стали реготати.
А ті покірно стояли, притулившись одне до одного, і плакали. Шурка Цар набирав з казана місиво і тепер уже мастив ним хлоп'ячі личка, вдаючи, що витирає їм сльози. Брат мій не витримав — з розгону збив Шурку з ніг. Вчепившись один в одного, хлопці покотилися по снігу. І в цей час з хати вийшла мама. Дітвора, наче горобці, пурхнула з подвір'я.
Мама підійшла до переляканих німчаків і мовчки повела їх до хати. Налила в миску води і стала відмивати. Потім посадила усіх за стіл. Діти схлипували, шморгали носами, та коли мама поклала перед ними молоко і шматки житнього коржа, враз притихли, втупившись поглядом у харч. Та по хвилі кожен з них спритно сховав свій шматок коржа в лахміття, і вони жадібно накинулися на молоко.
Мама сиділа край стола і дивилася то на нас з братом, то на німецьких дітей. На очах у неї тремтіли сльози...

 

В охотхозяйстве Озерное организована зимняя охота после тренировки . Комфортное размещение.;База Озерное предлагает обучение верховой езде, спортивная рыбалка . Отдых для детей и взрослых.


Обновлен 02 авг 2014. Создан 03 дек 2013



 

vk.com/znakomstvavukraine