Невтолимий біль утрати

 
 

Невтолимий біль утрати




Невтолимий біль утрати, ніхто не вертається із вічної путі, та лишається багатий талант любити людей, пекуча сльоза і невтишима пісня:

Та не порадує літо
Душу мою молоду —
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду.

Пісня «Мамина вишня» уже дихала в хаті, лише голосу її ще не було чути.
Запала довга пауза, як у музиці. Ніхто не наважувався взяти слово, бо всі розуміли, що після цієї паузи має статися щось дуже важливе в цій поминальній сповіді. Сиділи, мовчали, згадували кожен щось своє задушевне про* господаря дому, і ніхто не зважувався порушити мовчання, бо передчуття підказувало, що в цей час, може, поет промовляє до кожного з нас, і ми слухаємо в собі його милозвучний голос.
«Я вам скажу, що немає, певно, такого і поета, і композитора, який би не присвячував матері своїх кращих рядків,— чув я ніби з далекого сонячного ранку добру мову поета, який любив привітатися: «Доброго дня, добра людино!» — Бо мати переливала нам свою радість і свою надію в колискових піснях, бо мати благословляла нас у далеку дорогу, коли ми підростали і йшли в широкий світ, бо мати в зойках чекала наших листів з фронту, бо мати з любов'ю й сльозами зустрічала мене тоді, коли я, поранений, повертався з госпіталю додому в своє рідне село Березову Рудку, що на Полтавщині.
Я присвятив матері чимало пісень, а між ними одного щасливого дня народилася «Мамина вишня».
Пригадав я своє рідне село, свою хату, садок і там, у саду, мамину вишню. Звідтіль я йшов у широкий світ. Біля воріт вишня проводжала мене пахучим цвітом і плакала так, як і мати плакала, коли я виїжджав із рідного села. Вишня зустрічала мене й тоді, коли я повертався, а мами вже не було. Приїхав якось додому, був травень, одцвітала мамина вишня. Чому мамина? Бо завжди мама рвала з неї найперші вишеньки і частувала нас. Ми ту вишню так і назвали — мамина вишня... І ось я стояв, бачив, як дерево ронило на землю запашний цвіт, і білі пелюстки здалися мені слізьми, і народився в мене вірш. Але не одразу і не скоро він став піснею, бо пісня — то слова і музика. А музика, яку написав мій друг, талановитий композитор-пісняр Анатолій Пашкевич,— чудова. Сердечна музика. Думаю, про матір саме так і треба писати, співати, говорити, любити її і вічно поклонятись — усім серцем. Бо всі ми — наших матерів діти».
Зітхнула тиша — із-за столу підвівся Анатолій Пашкевич, мовчазний і тривожний, і з журби його виростала мамина вишня, яку вони удвох з другом Дмитром Луценком посадили для України. Поет і композитор написали багато гарних пісень, які полюбили люди,— і «Хата моя, біла хата», і «Ой ти, ніченько», і «Любисток», і «Батькове серце», і «Гуси летіли». Але Анатолій Пашкевич на похороні друга згадав тільки одну — «Мамину вишню», згадав у найтяжчу хвилю життя, коли діти хочуть, щоб їх почула мати.
Вишня росте і біля батьківської хати над тихоплинною Случчю, де виколисалася пісня Анатолія Пашкевича, і війна не змогла випалити їй душу. А в прихистку вишневого віття цвітуть під вікнами хатини червоні тюльпани, які насадила мати. І щасливо було квітам і вишні відчувати теплі мамині руки.
Але   одного   травневого   вечора   вишня   і   тюльпани   заплакали — вмирали   мама.
Тюльпани згорнулися на ніч, а мама сказали, що як тільки вона відійде на той світ, тюльпани зацвітуть. І так сталося: через день, коли виносили маму з хати, тюльпани ожили знову гарячим полум'ям, як спалах прощання з тією, яка так любовно їх плекала. А вишня плакала білим цвітом.
— Сплинув час, і ось я знову їду до рідного села,— мовить тихо Анатолій Пашкевич.— Водій автобуса увімкнув радіо — і раптом на повен голос зазвучала «Мамина вишня», пролунала так всесильно, ніби не з республіканської радіостанції, а з дорогого серцю рідного куточка, осяяного усміхом мами. І голос — я чув у пісні мамин голос...
Іду від площі, де колись з церковних дзвонів проростали в моїй дитячій душі перші пелюстки голосового цвіту, вулицею до самого берега Случі, на якому стоїть наша батьківська хата. Веселіють сусідські садочки, співають пташки. Підходжу до хати, а хата аж здригнулася, закричала:

Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду...

Серце обірвалося. Не можу дихнути. Очі застилає білими пелюстками вишневого цвіту.
Сумує батьківська хата — ще нижче припала до землі. Сумує темно-зелений садок з високою кропивою. Сумує мамина вишня з напівсухим гіллям біля грядки з тюльпанами, що дико покущилися.
Заходжу до хати. Батько на інвалідній колясці, пожовклі фотографії на стіні, три зарубки на одвірку: перша — коли закінчилась війна і я пішов до школи, друга — коли закінчив семирічку і пішов працювати, і третя — коли продали корову і купили мені баян... Питає батько, чи слухав сьогодні «Мамину вишню» і чи голос мамин чув. Кажу, що чув, бо я голос мами залишив у пісні. Він живе у вокалізі, що хоралом звучить між куплетами, бо в ньому я використав мелодію народної пісні «Ой чи ж тії та сади цвітуть», яку мама дуже любила і співала.
Буйно цвіли тюльпани під вікнами. Несу їх мамі і плачу, і світа не бачу за сльозами, а до могили прийшов, тюльпани на горбик поклав, де похований мій цілий світ, бачу, руки мої в краплях червоних... Стрепенувся від тих сліз кривавих, аж то пилок тюльпани світом розсівали... А я чую голос із могили. Мама до мене промовляють. Стою у відсвіті калини, яку посадив батько, витираю сльози, а сльози червоні...
Анатолій Максимович підійшов до рояля, який тужливим мовчанням вшановував пам'ять господаря, торкнувся темної прохолодної поверхні, будив спомин із давноминулих днів:
— Тут, на цьому ось місці, ми з Дмитром Омеляновичем садили однієї ночі «Мамину вишню», стелили їй свої українські душі, а небом їй хай буде любов наших матерів. Пісня прийнялася в цій оселі, розбудила весь великий будинок і зайшла в кожен дім, де її й не чекали такої пізньої години, тож хай вона і нині засвітить, як жива душа друга...
Натиснув на клавішу магнітофона, що сиротливо тулився на роялі,— і в хаті розквітла мамина вишня, і заплакала білим цвітом за праведною душею...
Червоно заходило сонце, відпливав у вічність ще один день життя, а завтра знову насунуть клопітні будні і в суєті житейській потьмарять світло згаслої зірки, і призабудеться все, що журилося-говорилося у поминальну годину.
Прощалися, і я з сумом казав про це Анатолієві Пашкевичу і щиросердо признався, що його схвильований спомин вогнистим карбом ліг на душу, і просив записати
все мовлене і пережите та написати книжку новел, як приходять на світ пісні, які полюбив народ і прийняв за свої, а носить їх під серцем Україна.
Пропозиція ця вразила Анатолія Максимовича. Він замислився і забідкався, що ніколи не пробував пера у жанрі новели, хоча про переболене міг би написати багато. А тут ще й буденщина таким тягарем на плечі впала, ніби темної ночі корабель морем блукає, а довкола ні вогника, ні зіроньки в небі.
Я розумів, звідки падає тінь цієї виболеної туги. Не стало побратима, з яким ріднила українська сестриця-пісня, обірвалася мелодія на півслові. Летіли разом у пісенному небі над Україною і творили диво, а коли в друга заболіло перебите крило, Анатолій Пашкевич підтримував його в польоті з останніх сил і посилав на підмогу живе слово. Телефонував з Луцька по кілька разів на день і завжди із світлим спомином чи доброю новиною, як з цілющим бальзамом для хворого серця, що знемагало під тягарем земних тривог: «Кріпіться, Дмитре Омеляновичу, ми з вами ще напишемо море пісень». Сумно, що в тому морі висихала вже остання крапля...
Була в Анатолія Пашкевича ще одна гризота: творцеві й художньому керівникові Волинського народного хору не давали жити бюрократи від культури, оті комарики над болотом, які можуть закусати й орла. Гнули до землі талант, ламали горду поставу художника, забивали в землю великодержавним кулаком українську пісню. Комарики підточували крила, болотяна мошкара заїдала митця, і я це відчував по настрою Анатолія Пашкевича. Згадав, як три роки тому газета, де я завідував відділом культури, виступила на захист його таланту, який складає духовне багатство України. А дні були тривожні: квітував травень, а в Чорнобилі клекотав смертю четвертий реактор, радіація вражала не лише тіло, а й душі. Чиновники продовжували діяти, як у часи диктаторського режиму,— сіпали художника за шнурочок, мов маріонетку, свіжі вітри демократії віяли не для них. Правда, після виступу газети комарики стали обережніші, але затаєне зло й далі висіло над болотом.
А життя тривало — співав Волинський народний хор, писалися нові пісні, і поміж клопотами творилася ця книжка.
Одного пізнього вечора, коли в сусідніх будинках уже й не світилися вікна, пролунав міжміський дзвінок. Телефонував з Луцька Анатолій Пашкевич. Голос бадьорий і схвильований, він щойно завершив новелу «Мамина вишня» як заспів до книжки, лежать перед ним її зболені сторінки.
Він почав читати новелу, і голос його затремтів, і бідне повоєнне дитинство у веселих церковних дзвонах дивилося здалеку, і заплакала стара вишня коло хати, і застогнала калина на могилі в маминому узголів'ї, і до хати із слова і музики сина входив образ і голос матері.
Зійшов перший паросток книжки, і я сказав про це авторові і побажав йому нових новел, красивих і сердечних, як і його пісні.
Відтепер телефон часто дзвонив у вечірню пору, інколи, мабуть, уже після концерту, і я слухав нову новелу і тішився, що композитор і творець народних хорів на Україні відкриває в собі письменницький талант і що квітне слово, дане в години прощання з другом.
Ось так писалася ця книжка, піднявшись над буднями і суєтою, вийшовши з любові і болю, виросла тихо, як мамина вишня, якій потрібна рідка земля і небо України.

 

На сайте svetiochag.ru купить люстры потолочные maytoni (Майтони). Скидки и спецпредложения.


Обновлен 30 янв 2015. Создан 03 дек 2013



 

vk.com/znakomstvavukraine