СЕРАФІС

 
 

СЕРАФІС




Насамперед треба сказати про те, що спонукало мене вирушити в цю незвичайну подорож. Напевне, більшість читачів знайомі з історією Єгипту лише в загальних рисах, тому я розкажу про одну епоху з життя цієї стародавньої країни.

На стінах одного фіванського храму зображено похоронну процесію, що проводжає Серафіса (або Серапіса - як читають це ім’я інші вчені) в останню путь. З ієрогліфічного напису та малюнків відомо, що Серафіс був одним з найбагатших людей у Єгипті і вважався за приятеля тодішнього фараона.

Ми не знаємо, чи належав Серафіс до царської династії, чи ні, та це й не має особливого значення для нашої розповіді. Очевидно, він був верховний жрець або обіймав високу державну посаду, бо його ховали так пишно й урочисто, як фараона. Разом з тілом Серафіса у гробницю поклали незчисленні скарби. З ієрогліфічного напису відомо, що кубки, глечики, скрині та погребці на їжу, зброю, одяг і прикраси, поставлені поряд із саркофагом, вилито з щирого золота і прикрашено майстерно викарбуваним портретом Серафіса.

На стінах фіванського храму зображено похоронну процесію; попереду йде жрець із священним жуком-скарабеєм у руках. На малюнку цей жук-скарабей у кілька разів більший, ніж він є насправді.

Під час моєї другої подорожі по Єгипту, коли саме широко розгорнулися розколини Фів, мені пощастило ще раз відвідати цей храм і на щойно відкопаному камені прочитати напис, де розповідалось про похорон Серафіса. Я дуже зрадів цій знахідці. Особливо цікавим і важливим видалось мені от що; місце, де поховано Серафіса, зображено на камені у вигляді двох скель, на яких сиділи яструб і шуліка. Внизу, під скелями, простяглася величезна змія.

Грецький історик Геродот у другому розділі своєї “Історії” писав, розповідаючи про Єгипет, що Ніл бере початок між двома скелями; одну з них називають Мафі, другу - Крафі. Правду кажучи, я б ніколи не подумав, що дві скелі, зображені на камені, - це місце, де бере початок Ніл, але під однією з них була статуя, яка безперечно зображувала бога Нілу Хапі з лотосом на голові, а птахи на скелях могли символізувати Білий і Голубий Ніл.

Зіставляючи напис та зображення на камені із словами Геродота, я почав поступово приходити до висновку, що Серафіса поховано не у Фівах і що його гробницю треба шукати по той бік Нубійської пустелі, недалеко від місця, де бере початок Ніл.

Таку думку підтверджував і папірус Мене, з якого мені вдалося прочитати тільки невеликий уривок - решту його досі не розшифровано. Ніколи не забуду, як я зрадів, побачивши ім’я фіванського “князя” Серафіса в описі епохи правління фараонів дванадцятої династії. Вже саме це доводило, що Серафіса могли поховати в Ефіопії, бо якраз під час правління дванадцятої династії фіванські фараони захопили величезну територію, порослу лісами. Вона лежала на північ од Великих озер у Центральній Африці. Та частина папірусу, яку я зміг прочитати, ще повідомляла, що з наказу фараона в країну на південь від Мерое споряджено військову експедицію і очолював її сам Серафіс. Очевидно, ця країна починалась біля місця, де зливаються Білий і Голубий Ніл, поблизу сучасного міста Хартума.

Крім того; в папірусі говорилось, що гробницю Серафіса споруджено в Мітні. Я знав тільки одно Мітні, або Мітані, розташоване в номі Найф, на південь від Мемфіса, але фіванського вельможу там не могли поховати. Отже, йшлося про невідоме мені місто, яке, до речі, в іншому місці згадується під назвою Мітні-Хапі, а це знов-таки зв’язувало поховання Серафіса з ім’ям бога Нілу.

Перш ніж перейти до основних подій і розповісти про таємницю жука-скарабея, треба підсумувати ті відомості, які я мав до появи в Наландському музеї священного амулета.

Як ви вже знаєте, мені пощастило виявити з історичних матеріалів, що фіванського князя Серафіса разом з його скарбами було поховано в Мітні-Хапі - в місті, якого не знав жодний єгиптолог і якого немає ні на якій стародавній або сучасній карті. Зіставляючи факти, я припустив, що це місто лежить у тій частині Ефіопії, яку нині називають Суданом.

Ну, а тепер можна розказати й про жука-скарабея.

Я не можу назвати точну дату, коли це все сталось, але той незвичайний ранок і досі не стерся з моєї пам’яті. Я сидів у своєму кабінеті в Наландському музеї і розшифровував якісь ієрогліфи. Чогось я зайшов до кімнати, де зберігались пам’ятки давнини, з якихось причин не ..виставлені в залах музею. В кімнаті лежала сила-силенна різних старовинних речей; я до них ніколи не був байдужий і почав з великим інтересом розглядати їх. Несподівано виявилось, що деякі з тих речей могли стати мені в пригоді для роботи. Я уважно оглянув усе, що було в цій кімнаті, і помітив якийсь ящик із замком. Довго довелося шукати ключа до нього, і нарешті я знайшов його в одному з конвертів, що валялись на столі. Мені здалося, ніби хтось навмисне хотів сховати цього ключа. Одімкнувши ящик, я побачив скриньку. Підняв її і відчув, що всередині лежить щось важке. Це ще більше розпалило мою цікавість. Я зразу ж відкрив скриньку, і уявіть собі, як здивувався, коли виявив, що в ній лежить красивий амулет із зеленого кременю, зроблений у вигляді жука-скарабея. За все моє життя то була найдивовижніша пригода!

Уважно оглянувши амулет, я переконався, що це той самий жук-скарабей, який належав колись Серафісові. Як дивно, що через стільки років доля знову звела мене із Серафісом! Я так розгубився від несподіванки, що навіть не догадався прочитати ієрогліфи на амулеті. Гробницю Серафіса не знайдено й досі, і ми не знаємо навіть, де її шукати. Вченим не вдалося знайти жодної речі, що належала Серафісові, а тут, передо мною, лежить сам жук-скарабей, що якимсь чудом попав до Наландського музею. Незрозуміло, чому така дорогоцінна річ не була ніде зареєстрована і не експонувалась у нашому музеї. А я, головний охоронець неоціненних пам’яток історії, на жаль, не знав, що священний жук Серафіса зберігається в нас! і коли б сьогодні не зайшов сюди цілком випадково, то хтозна, скільки ще пролежав би він, замкнений тут, у цій темній кімнаті, що її мало хто й відвідував.

Думаючи про цю подію, я глянув на папір, у який було загорнуто коштовний амулет. Як ви вже знаєте, я не пам’ятаю точно дня і числа, коли побачив жука-скарабея, але, на щастя, я не викинув цього паперу. То був номер газети “Магадха” від 26 червня 19... року.

Перш ніж узятися докладно вивчати жука, я схотів дізнатися, як він потрапив до нас у музей. Я викликав секретаря, але він на мої запитання не міг нічого відповісти, бо сам бачив цього жука вперше. Він тільки сказав, що раніше в музеї працював чоловік на прізвище Рамешвар, який часто заходив до цієї кімнати і відкривав ящик.

Я приніс жука-скарабея додому і обережно поклав його в письмовий стіл. Від секретаря я дізнався, що Рамешвар живе у Віхарі, і того ж вечора пішов до нього. Коли я спитав Рамешвара про жука, він розгубився. Однак поступово він розповів мені все, що знав про цей амулет.

Одного осіннього дня 19... року (якого числа, Рамешвар не пам’ятав), коли він чергував у Єгипетському відділі Наландського музею, до нього вбіг чоловік середнього віку, чимсь дуже схвильований, і ткнув йому в руки пакунок близько двох кілограмів вагою. Рамешвар здивовано спитав, що це означає, і незнайомий квапливо відповів: “Богом благаю, візьміть! Якщо ви відмовитесь, мені доведеться шукати іншу людину, якій я зміг би віддати цю річ. Але пам’ятайте: стережіться Псаро!” і той дивний чоловік зник так само несподівано, як і з’явився. Все сталося швидко, раптово - Рамешвар не встиг навіть добре розглядіти незнайомого і тільки запам’ятав, що обличчя в нього було засмагле, хоч надворі стояла осінь, а одягнений він був у саму сорочку та дхоті[3].

Із слів Рамешвара я зробив висновок, що той чоловік тікав від переслідувача, якого дуже боявся, і, вибравши слушну хвилину, заскочив до музею.

Чому Рамешвар не розповідав нікому про цю подію, я дізнався тільки після довгого розпитування.

Коли незнайомий пішов, Рамешвар розгорнув пакунок і побачив жука із зеленкуватого кременю. Він ніколи не чув про священного Серафісового скарабея і тому не міг навіть припустити, що держить у руках таку цінну річ. Увечері Рамешвар приніс жука додому, щоб згодом продати його Наландському музеєві, але з того дня в нього раз у раз почали траплятися нещастя, і це різко змінило його намір.

Незабаром після того, як жук опинився в Рамешвара, у нього в домі обвалилася стеля, і тільки випадком сім’я врятувалась від смерті. Потім тяжко захворіла його дружина. Кілька тижнів не було ніякої надії, що вона видужає, і лікарі - так запевняв мене Рамешвар - не могли навіть визначити, яка в неї хвороба. Щойно вона видужала, як сталося нове лихо: банк, де зберігались ощадження Рамешвара, зазнав краху; бідолаха втратив усі гроші, що їх одкладав протягом багатьох років, відмовляючи собі у всьому. Та це ще не все. Повертаючись одного разу з Наланди до Віхара, Рамешвар послизнувся, коли виходив з вагона, і впав на рейки. На щастя, поїзд ще не встиг рушити, але Рамешвар дуже вдарився, звихнув руку і йому довелося через це довго сидіти дома.

Після всіх оцих нещасть, які звалились на нього, Рамешвар дійшов висновку, що у всьому винен жук. Я не можу сказати точно, які в нього були підстави так думати, але відсталі й забобонні люди часто знаходять несподівані й безглузді пояснення таким подіям. Отже, звернувши все на жука, Рамешвар поклав собі позбутись його.

Однак пакунок пролежав у Рамешвара ще тижнів три, аж поки нова подія таки змусила його скоріше позбутися жука. Розглядаючи шматину, в яку було загорнено амулет, Рамешвар розібрав на ній ім’я Шівнатха Джаухрі. І раптом він прочитав у газеті, що цього чоловіка за якихось таємничих обставин убито в його власному будинку в місті Данапурі. Тепер Рамешвар зрозумів, що все лихо йде від жука, про якого він боявся навіть сказати комусь. Видужавши, він узяв страшного жука, загорнув у газету і поніс до музею. Там він замкнув амулет у ящик, де я й знайшов його.

Я просидів у Рамешвара до дев’ятої години і рушив додому. Дев’ятигодинний поїзд уже одійшов, тому я найняв візника.

Повечерявши, я подався до свого кабінету, вийняв з шухляди жука-скарабея і став обережно розгортати газету, в яку він був запакований. Раптом мені впав у вічі заголовок:

 

ТАЄМНИЧЕ ВБИВСТВО У ДАНАПУРІ

 

Забувши про все на світі, страшенно зацікавлений, я почав читати.

Шівнатх Джаухрі, говорилося в газеті, був багата людина. Довгий час він торгував шовком, але вже давно залишив це діло. Вбито Шівнатха ввечері, коли єдиний слуга його Рамдаял пішов кудись у своїх справах і він був на весь дім сам. У кімнатах, видно, щось пильно шукали: замки на ящиках, скриньках та шафі зламано, а все, що було в них, викинуто на підлогу й розкидано. Вбивця розпоров матрац, подушки, навіть крісло. На думку поліцейського агента, що прибув на місце вбивства, квартиру обшукували до останнього закутка, а на це потрібно було немало часу. Поліцейським не пощастило виявити, коли обшукували квартиру - до вбивства чи після нього. Але найбільше дивувало те, що з речей убитого нічого не взято, хоч у скриньках лежало багато коштовностей і грошей. Причину вбивства так і не вдалося з’ясувати.

Уявіть собі, які почуття охопили мене, людину, якій над усе на світі дорожчі спокій і наука, коли я прочитав про таємниче вбивство Шівнатха Джаухрі! Особливо вразила мене примітка наприкінці статті; там говорилось, що в кімнаті, де знайдено труп, поліцейські побачили на підлозі поряд з тілом Шівнатха намальоване крейдою зображення людини з лисячою головою. Поліцейські не звернули на це ніякої уваги, але я зразу ж подумав, що вбивцями могли бути тільки люди, які сповідали релігію Стародавнього Єгипту: адже на підлозі було зображено староєгипетського бога потойбічного царства Анубіса з головою шакала (поліцейські думали, що то лисяча голова). У мене враз виникло багато запитань, але відповіді я не міг знайти.

Ми знаємо, що Стародавній Єгипет з його звичаями, релігією та мовою почав занепадати зразу після перської навали, ще в VI столітті до нашої ери, і його культура поступово злилася з культурою інших народів. І от у мене, професора історії стародавнього світу, є незаперечні докази того, що кілька років тому в місті Данапурі, недалеко від Патни, Шівнатха Джаухрі вбили люди, в яких збереглася релігія і звичаї стародавніх єгиптян, що жили на берегах священного Нілу.

Я відклав газету, перевернув амулет і почав уважно розглядати відшліфоване зелене черевце жука. Коли я ближче підніс жука до лампи, мене пройняв дрож, а серце забилося. Я й раніше не раз бачив чудові пам’ятки культури Стародавнього Єгипту, прочитав чимало написів на кам’яних плитах, але такого не відчував ніколи. І раптом мені здалося, ніби чийсь голос каже мені: “Стережіться Псаро!”

 



Обновлен 09 сен 2014. Создан 03 дек 2013



 

vk.com/znakomstvavukraine